-в мну в самого така думка

Если уходишь - уходи, не оборачивайся и ни в коем случае не возвращайся. Никогда.
Если любишь - будь рядом и не давай поводов для слёз.
Если чувствуешь - скажи и не терзай смутными догадками и головоломками... Да, я люблю загадки, но я так же люблю, когда всё ясно и понятно...
Если приручил меня - не отпускай руку и не бросай в темноте спотыкаться о холодные стены.
Если смотришь на меня - не отводи смущённо взгляд и не уходи. Мне будет темно без твоих глаз.
Если даёшь надежду - не разочаровывай и не отнимай эту тонкую ниточку иллюзий...
Если стараешься не думать обо мне - ты уже обо мне думаешь...

****************************************************************************

Добавлено (05.05.2008, 22:32)
---------------------------------------------
...Світ де ніколи не сходить сонце, світ мороку і страждань, світ порожнечі. Тяжким, вбивчим тягарем давить чорне, неймовірно глибоке чорне небо, окутане мертвими хмарами, що без перестану плачуть над землею проклятих. Де, як хижак, за спиною крадеться постійне, нестерпне відчуття безнадійності, яке породжують циклопічні руїни міст Некрополісів. Механічні Вавилони, роз'їдені чумою хаосу, залишилися без своїх богів. Моторошні готичні храми, чиї піки безжалісно ріжуть плоть небес, самотньо споглядають вічність. Лиш симфонії вітру, породжені диявольськими органами у виконанні безумних фантомів наповнюють цей світ звуками. Яскраві спалахи блискавок, що в несамовитому відчаю вириваються з небес у надії дати хоч краплю світла, через мить навіки зникають. Холодна, мокра земля, яка більше не в змозі дати життя, може тільки нести на собі відбитки минулих часів. Мертві, понівечені від нестерпного болю дерева простягають свої руки і немов би у останньому пориві благають про звільнення від тортур. Чорні густі тіні, що постійно переховуються за надгробними плитами і склепами, завмерли у очікуванні бодай найменшого променя світла, який звільнить їх від гнітючої темряви, в якій вони безслідно розчинилися. Безшумні, густі ріки мороку стали останнім місцем спочинку померлих мрій і надій колишніх мешканців цього світу, котрі навіки залишили їх у забутті. Безформенні жахливі химери безцільно блукають між спустошених образів реальності залишаючи після себе у повітрі присмак психозу, що повільно та впевнено проникає в нутро і як отрута з'їдає залишки свідомості. Жодний демон, наскільки б безумним він не був, ніколи не повернеться в те місце де навіть полум'я пекла безслідно згасло не витримавши крижаного дотику порожнечі. Немає жодної надії знайти тут бодай якийсь доказ життя. Смерть давно вже зібрала свій урожай і навіки залишила ці місця, бо навіть для неї вони занадто гнітючі і нестерпні. Тут не відчувається плин часу бо він зупинився з тих часів коли життя безслідно зникло. Привиди, що постійно самотньо блукають серед цвинтарів і темних коридорів порожніх будинків у пошуках втраченого, безслідно розчиняються при спробах наблизитись до них. Інколи починає здаватися, що це просто жахливий сон, але ця ілюзія швидко минає. Бездонні прірви відчаю, що постійно накатують велетенськими хвилями стирають залишки відчуття реальності. Безцільні пошуки у надії знайти вихід мимоволі приводять до роздумів про забуття. Пусті благання у порожнечу лиш міцніше в'їдають розуміння безвихідності. Мимоволі починаєш розуміти, що смерть не дає свободу, відчуття щастя, не відправить тебе у кращий світ, але забере усе те, що нестерпним, титанічним тягарем повністю знищує тебе і змушує ховатися від невимовно жахливої вічності. Тоді і приходить розуміння чому вічне життя зветься прокляттям, а смерть най ціннішим даром, що може бути дарований живій істоті. Ніякий біль не в змозі бути порівняний з цілковито вічною самотністю. Жахливий фатум заточив у цьому світі лише одну істоту, залишивши її без надії на смерть одвічно скитатись у крижаній самотності і споглядати застиглу мить нескінченності...